У пошуках втраченого часу.

Дорогі коллеги  і читачі, в мене є  для вас приємна новина. Виставку, присвячену 100-річчю від дня народження Сергія Шишка, в  Національному художньому музеї  України продовжили до 4 січня.  Але 

раджу вам поспішити, тому що передноворічні справи можуть відволікти вас і ви не отримаєте такого задоволення, яке отримала я , відвідавши її. Сергій Шишко, мені здається, найбільш київський з усіх київських художників. Місто в його 

полотнах світле, чисте і щасливе.  Ми маємо змогу перенестись на піввіку назад і прогулятись  вулицями, де немає  бруду, реклами, потоку машин. 

Можна глянути з Володимирської  гірки на лівий берег і не побачити  Манхеттен.  Зате можна  побачити як будується міст Метро, Русанівка, бульвар Дружби народів. Може вже 

хто й не знає таких назв,  як  вулиця Леніна, Кірова,Свердлова, Першотравневий парк, але самі вони майже не змінились, хіба що фонтани тоді ще працювали. Я пам”ятаю руїни Успенського собору в Києво-Печерській  Лаврі, а виявляється, в 

1953 році там ще була частина церкви. Цікаво, коли її зруйнували зовсім? Поділ, Куренівка, Печерськ –  вони вже інші. Але ще можна до них повернутись у нашій пам”яті. Можна подивитись на них очима художника, 

який так любив це місто, що ця любов наповнила зали музею, не залишивши байдужими глядачів. А ще – Ніжин, Канів, села, поля, озера,квіти, портрети, весна, зима, осінь…   

100   ліричних елегійних, сонячних,  імпресіоністських полотен  дадуть вам відповідь на питання: чи можна відшукати втрачений час. Можна, але 

лише до 4 січня. До речі, у фонді нашої бібліотеки  є  альбом репродукцій «Сергій Шишко», виданий у 1977 році видавництвом «Мистецтво».  

C. Маміна